Україна абияк протрималася 2015 рік. Вона не виправдала ні трепетних і захоплених очікувань своїх палких прихильників, ні злісних надій своїх недоброзичливців. Її головне досягнення за цей рік виглядає вельми скромним — мінімальним, і, тим не менше, воно є важливим: країна вижила. Після відступу з Дебальцевого в на початку 2015 збройні сили України змогли стабілізувати фронт на Донбасі, і на початку 2016 року військова обстановка виглядає для Києва набагато сприятливішою, ніж рік тому. Решта південні і східні регіони України уникли тієї розрухи і зменшення кількості населення, які випали на долю Донецької і Луганської областей. Можливо, Маріуполь, Харків і Херсон і постраждали, але лише в переносному сенсі — через серйозної економічної кризи, а не фізично від дій російської артилерії. Навіть на економічному фронті макроекономічна стабілізація віщує відновлення зростання (хоча і незначного) в 2016 році — після декількох років економічного спаду. Різке і тривале падіння цін на енергоносії виявилося для України благом — хоча Росію, супротивника країни, воно поставило в скрутне становище.
Російська військова кампанія в Сирії не тільки забезпечила Україні перепочинок і тимчасове полегшення від військового тиску, а й спростувала прогнози про те, що Росія і Захід порозуміються в Сирії на шкоду Києву. Багато спостерігачів теоретично допускали (з різним ступенем наснаги або невдоволення), що прагнення створити загальний фронт боротьби з ІГІЛ змусить Захід послабити або скасувати санкції проти Росії — а, можливо, і передати Україну в сферу привілейованих інтересів її могутнього сусіда. Примітно, що, схоже, ніхто не запропонував інший, не менш правдоподібний сценарій, згідно з яким з огляду на необхідність забезпечити взаємодію сил Заходу в боротьбі з ІГ Росія (можливо, більш вразлива для ісламського тероризму, ніж Захід) буде змушена відмовитися від свого невдалого проекту «Новоросія ». І кинути своїх маріонеток на Донбасі — щоб ті у всій мірою відчули всю невизначеність свого становища.
У будь-якому випадку не відбудеться ні того, ні іншого. І причина, напевно, навіть не стільки в докори сумління Заходу щодо України (хоча вони б свою роль зіграли), скільки в тому, що зараз між Росією і Заходом ніяких міцних домовленостей щодо Сирії просто бути не може. Головна мета Росії — захистити режим Асада від всіх супротивників і конкурентів, а знищення ІГІЛ є логічним наслідком — але в досягненні головної мети воно явно буде мати другорядне значення. Захід, з іншого боку, має намір відсторонити Асада від влади і знищити ІГІЛ. І важко сказати, яка з цих цілей (на якийсь конкретний момент і для якоїсь конкретної західної країни) має першорядне значення.
Так що на тривимірній шахівниці сирійської громадянської війни Росія і Захід, швидше за все, будуть і далі наносити переважно нескоординовані удари по ІГІЛ і при цьому діяти наперекір один одному, переслідуючи протилежні цілі щодо Асада. Недавні успіхи сирійських урядових військ і намітилася загроза облоги утримуваних повстанцями районів Алеппо (і те, і інше при значній підтримці російської авіації) не відповідають поспішним прогнозами про те, що Росія і Захід знайдуть точки дотику і домовляться щодо Сирії.Умовному російсько західному альянсу проти ІГІЛ завдають шкоди реальні обставини — військові дії Росії, які в основному спрямовані не проти ІГІЛ, а, схоже, робляться спеціально для збільшення потоків сирійських біженців, відчайдушно прагнуть потрапити до Європи. І будь-якої логічний шлях для України уявити досить важко — навіть з урахуванням цієї ситуації. (Правда, Україні не слід розслаблятися на тлі зменшення ймовірності того, що її здадуть через Сирію — вона повинна визнати, що переможна російська кампанія в Сирії може підстьобнути Кремль, і він повернеться до справ, які не завершив у себе по сусідству).
Аналітики задаються питанням, на кого були націлені оголошені в останній момент військові навчання Росії, що проходили на початку лютого на південному заході країни — на Україну або Туреччину. Справа в тому, що навряд чи ці два варіанти взаємно виключають одна одну. Для Москви вся принадність раптових військових навчань з відпрацювання бойової готовності полягає в тому, що вони дозволяють відпрацювати численні варіанти розвитку ситуації. Вони створюють обстановку з безліччю об’єктів-цілей — куди входять не тільки Україна і Туреччина, а й Грузія а також дії з надання допомоги Вірменії або Придністров’ю, або навіть перекидання сил на свій власний неспокійний Північний Кавказ. Так багато ворогів, і так мало часу …
У дещо іншому ключі аналітики вхопилися за інші факти, що стали можливим передвісником розв’язання проблеми — по крайней мере, війни на Донбасі. Йдеться про призначення близького Путіну Бориса Гризлова представником Росії в контактній групі по Україні — замість функціонера з міністерства закордонних справ. Теоретично Путін вибрав Гризлова, щоб подати сигнал про те, що налаштований серйозно і має намір приступити до серйозних переговорів. Ще одним натяком стала серія вбивств на Донбасі лідерів сепаратистів, яких Москва нібито вважала занадто незалежними і безкомпромісними. І знову схоже на те, що Кремль готує грунт для поступок.
Хоча і не можна виключати, що Гризлова призначили для того, щоб уникнути повного провалу Росії на Донбасі і зберегти для Москви найкращі умови, жоден з цих варіантів не можна вважати само собою зрозумілим. Можливо, що це той випадок, коли краще поступитися, щоб добитися більшого. Може бути, Гризлов прийшов якраз для того, щоб зайняти жорстку позицію і дати зрозуміти, що його начальнику набридло бути «хорошим хлопцем». Точно так же факти більш жорсткого контролю Москви над своїми донбаськими ставлениками не обов’язково служать сигналом про майбутню здачу сепаратистів. Треба лише згадати ті нападки, яким піддали шовіністи Владислава Суркова — «сірого кардинала» у справах України — в 2014 році за те, що він нібито був готовий відмовитися від Новоросії і сепаратистів, кинувши їх на милість київської «фашистської хунти». По суті, це була запекла і в значній мірі відкрита війна між тими росіянами, які хотіли проковтнути Україну цілком, і тими, хто хотів з’їсти її по частинах — що, взагалі-то, означало майже одне і те ж. Різниця полягала в тому, що в останньому випадку була нижча ймовірність нетравлення.
Проте, насильницьке усунення донбаських командирів підносить важливий урок. Якщо коментатори почнуть стверджувати, що Москва не контролює і не може контролювати сепаратистський рух на Донбасі, має бути спрямовано їх до вдовам Олександра Бєднова, Павла Дремова, Олексій Мозгового або Дмитра Уткіна — і вони почують незаперечні контраргументи.
Якщо військова перепочинок в 2015 році була для України хорошою новиною, то, напевно, самим лиховісним і нічого доброго не передвіщає з подій стало повернення «втоми від України». Це — виснажливе і, в кінцевому рахунку, деструктивне стан, що характеризується симптомами психічного і емоційного характеру, які проявляються по-різному — від злості, роздратування, обурення й огиди до цинізму, іронічного веселощів, відчаю і почуття повної безпорадності. Катастрофічна спалах «втоми від України» в 2007-2010 роках вбила інтерес Заходу до самої ідеї посткомуністичного перетворення країни, і він перестав її підтримувати. Паталогічна історія цієї хвороби свідчить про те, що переносниками «втоми від України» є всі представники українського політичного класу, які самі по собі симптомів цієї страшної хвороби не демонструють, але заражають нею практично всіх діячів Заходу, з якими контактують. Клінічні прояви цієї хвороби можуть неабияк дратувати хворого, але для нього вони не смертельні — хоча для самої України можуть в результаті опинитися згубними.
«Втома від України» має значення тому, що підтримка Києва Заходом протягом декількох останніх важких років міцно трималася на двох опорах. Перша — це заснована на реальній політиці завдання збереження / відновлення в Центральній і Східній Європі безпеки, створеної після закінчення холодної війни. правда, друга опора більше пов’язана з амбіціями і якимись фантазіями — бажанням бачити Європу «єдиної і вільної», що складається з демократичних держав з ринковою економікою, які були б гідними кандидатами (на випадок, якщо б вони захотіли ними стати) на роль членів європейських або євроатлантичних організацій. Однак якщо для такого числа західних спостерігачів заразливою виявилася майданівська ейфорія, то таким же заразливим є і почуття розчарування і безсилля, пов’язане з повальної корупцією і невмілим керівництвом. і якщо Україна в цьому відношенні буде розчаровувати і далі, то виникає питання, як довго зможе підтримка України з боку Заходу протриматися лише на одній опорі.
