У Єревані відбувся закритий показ російсько-вірменського фільму «Землетрус» про трагедію, яка сталася у Вірменії в 1988 році. Тоді під руїнами зруйнованих підземними поштовхами міст загинули 25 тисяч осіб. До цієї теми кінематограф звертається вперше, хоча з дня трагедії минуло майже 30 років. Як глядачі прийняли стрічку, і коли вона надійде у російський прокат?
Це не просто кадри нового фільму-катастрофи, а спроба за допомогою кінематографа передати масштаб трагедії, яку у Вірменії згадують зі щемом у серці. 7 грудня 1988-го дивовижне за силою землетрус перетворив на руїни місто Спітак і зруйнував більше 300 населених пунктів. 25 тисяч людей загинули, півмільйона залишилися без даху над головою.
— Стій ми тебе як рідного чекали, звідки ти?»
— З-під Ростова. Мужики по дорозі соляру безкоштовно наливали, коли дізналися, що рятувати їжу.
— Зі всього світу приїхали люди нам допомагати.
Ця трагедія згуртувала весь радянський народ. Не залишився осторонь і інший світ: гуманітарну допомогу Вірменії надавали понад 100 країн з усіх континентів. 7 грудня назавжди залишиться для Вірменії Днем пам’яті жертв землетрусу.
Для режисера Сарика Андреасяна цей фільм — головна праця всього життя. Данину пам’яті своєї нації, своєї країни і, в особливості, всім жертвам тієї катастрофи. «Найскладніше було в якийсь момент перестати плакати над цим і починати працювати, тому що коли вивчаєш майже рік всі матеріали, дивишся хроніку і архіви, дуже важко себе стримати. Але в якийсь момент потрібно розуміти, що це робота, що потрібно знімати кіно і всі емоції треба тримати при собі», — розповідає він.
Кілометри кінохроніки, десятки годин інтерв’ю з людьми, які особисто бачили все, що відбувалося в ті дні у Вірменії.Знімальна група розуміла: втілювати цю тему без ретельної та копіткої підготовки не можна. Адже дуже багато учасників цих трагічних подій все ще живі і будуть судити строго.
«Я трошки брав участь у цих подіях. В цей час жив в Єревані. Був на наступний день після землетрусу в Ленінакані, брав участь там у рятуванні людей, тому особистісний фактор був дуже сильний, тому ця картина була для мене дуже важлива», — розповідає генеральний продюсер фільму «Землетрус» Рубен Дишдишян.
«Пережити все це дуже складно. Це та рана, яка ніколи не загоїться, вона завжди болить», — каже актор Грант Тохатян.
Стрічка «Землетрус» була висунута Національної кіноакадемією Вірменії на «Оскар» у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». Але в Голлівуді заявку відхилили — порахували, що в творчій групі занадто багато росіян і недостатня для висунення на «Оскар» кількість вірмен. Такі формальності виявилися важливішими, ніж історична достовірність, і художня цінність картини.
Творці фільму спочатку засмутилися, але врешті-решт зрозуміли: куди важливіше те, яку оцінку дасть глядач. І перші відгуки на прем’єрі у Вірменії вже пішли.
— Чомусь я згадала нашу маленьку квартиру, куди мій дядько перевозив наших рідних. Ці сльози, цей біль — я все згадала, я пережила заново.
— Це сильно, емоційно діє на будь-якого, хто це пережив на собі. Кожен раз переконуєшся, що чомусь нам обов’язково потрібна трагедія, щоб ми відчули себе народом, а в той час — єдиним радянським народом.
З 1 грудня фільм вийде в прокат і в Росії. Кінокритики вже зараз впевнені: байдужим ця стрічка не залишить нікого.Тим більше, досі зняти художнє кіно про землетрус 1988 року ніхто не наважувався. А адже 25 тисяч жертв — це як мінімум 25 тисяч драматичних історій, кожна з яких варта втілення на екрані.
